То що там із мамонтом? Могриця післямова
Понад 20 років у Сумській області існує лендарт симпозіум “Могриця. Простір покордоння”. Мистецька лабораторія з космічними ландшафтами на місці колишнього крейдяного кар’єру в кількох кілометрах від державного кордону. На цій території крізь практику художників та художниць відбувається переосмислення мистецтва довкілля, його інструментарію, актуальних меж (чи то їх відсутності). І це не лише про лендарт, це загалом про стосунки людини й “природи” в час, коли підлягає сумніву доцільність самого поняття “природа”. Коли епоха антропоцену (або “ктулуцену” за Донною Гаравей) по-новому розставляє акценти і змінює звичні диспозиції.
Приїзд у Могрицю, на територію покордоння, — це завжди відчутне калібрування оптики і зустріч із усім тим, що неминуче втрачає чіткість в умовах “цивілізації”. Тут доісторичне та нелюдське підходять впритул до повсякденного людського існування. Коли небо, котре у місті зазвичай — лише клаптик із рваними контурами на периферії зору, це дві третини твого пейзажу весь час, із перервою хіба на ночівлю в наметі. Коли крейда під ногами — підняте льодовиком на земну поверхню дно прадавнього моря часів Мезозою з рештками вимерлих молюсків белемнітів.
На такому тлі постає загалом питання тривкості мистецтва і тих, хто його створює, у глобальній системі координат. “Як ми могли б зрозуміти сенс часу і простору без суб'єкта, що усвідомлює минуле, сьогодення і майбутнє? І як могли б ми дізнатися про це, якщо ми не здатні побачити, яким є світ, коли його ніхто не сприймає?”, — запитує філософ Квентін Мейясу. І простір Могриці постає бездоганним тлом для подібних питань, якими з року в рік задаються учасники/ці і котрі неминуче впливають на їхню практику.
“Могриця” є не просто місцем, а насамперед — спільнотою, що знаходиться у постійних внутрішніх та зовнішніх взаємодіях. Серед її резидентів/ок є художниці й художники, які працюють із The Naked Room. В цій зоні перетину кіл — людей, спільних цінностей та інтересів, з’явилася дана виставка.
Постійно переосмислюючи саму себе і предмет свого фокусу, “Простір покордоння” є відкритою структурою, що неперервно оновлюються, хоча щось завжди лишається незмінним. За цим самим принципом будується і виставка в The Naked Room — як серія жестів із різними медіа та змінною експозицією, що підкреслює ідеї взаємодії та тяглості. Виставка-імпровізація, що народжується в лабораторному процесі. Післяслово до цьогорічної резиденції, котра відбулася в липні. Її продовження, перенесене в галерею, простір для того, що не встигло бути сказаним, побаченим, почутим чи подуманим. Маленький фрагмент більшого цілого.
Назву виставки було вихоплено з розмови художників із тамтешнім місцевим археологом, знавцем локальної історії.
То що там із мамонтом, можна в двох словах?, — спитала одна з учасниць.
Водилися у нас тута, — відповів історик.
Він говорить про мамонта як про щось близьке і звичне, і ця інтонація нівелює будь-яку відстань у часі, роблячи доісторичне таким, до якого можна торкнутися не лише як до археологічного артефакта, а як до частини твого життя.
Далі були синхронізми — окремі з багатьох, які звично супроводжують простір і спільноту Могриці.
“Не одну тисячу літ налічити можна тому найдавнішому на нашій землі чоловікови, що жив у печерах, полював на всякого звіря (між иншим на велетня-мамута, що тепер не водиться), а за зброю була йому палиця, кістка та дикий камінь”. Дякую Стасу Туріні за цю цитату з Історії України-Руси Миколи Аркаса, яку Стас став читати якраз після цьогорічної Могриці. У словах Аркаса минуле теж так само далеко-близьке, дистанція майже невідчутна.
І наостанок — іще один палеонтологічний привіт. Кістка мамонта з Могриці, котра, як з'ясувалося за лічені дні до виставки, зберігалася в засновниці симпозіуму Анни Гідори. В експозиції цей об’єкт — прив’язка до місця, доісторична константа на тлі мінливої сучасності.
Мистецтво довкілля свого часу втекло від галерей та інституційних рамок до роботи з природним оточенням і матеріалами. За півстоліття від його розквіту можна замислитися над релевантністю питань, які давно лунають: що стається з цим мистецтвом, коли воно таки опиняється в галереї? Чи можливе воно в ній? Та й чи досі існує за її межами?
Напевно, і назвою цієї виставки може бути тільки запитання. Натяк, запрошення до діалогу і пропозиція дізнатися продовження історії.
І відповідь ми дізнаємося наприкінці, а може і ні.
Наталія Маценко